Home       Kontakt       Impressum       Sitemap       News       Sprachen     

 

Teil 7                             

     

Ми роздали одяг, спальні мішки та плюшеві іграшки, а також решту солодощів.

     

 

 

 

 

 

 

Наступного дня ми їх знову відвідаємо. Але ніхто не знав, що на нас чекає.

Пятниця великий фінал

 

Так виглядало місце, коли ми звільнили гараж. Це все згідно Українських вказівок та всупереч нашим дарчим листам призначалося 8 різним установам, Але згідно бюрократичних списків повинно було перерахуватися. На щастя більше не падав дощ.

За день до цього Ганс-Петер замовив два автобуси із водіями, для того щоб ми змогли розвести матеріали. Витрати ми повинні були понести самі, тому що нам не дозволили ввезти автомобілі в країну. Любязно нам виділили 3 місця, які знаходяться на відстані майже від 120 до 185 км від Ужгорода. Але нам було все одно, важливо, що нарешті ми змогли допомогти.

Але до того часу повинно було відбутися ще багато чого. Дуже цивілізовано наші люди посортували і завантажили, тобто спробували завантажити ці матеріали. Тому що перед кожним автобусом стояла особа від Управління соцзахисту.

Під час розподілу одягу справа набула хаосу. Тільки дзвінок Рене Бадерчера губернатору заспокоїв трохи це все.

Незадовго до завершення прийшов начальник Управління соцзахисту. Хитрий тип власне кажучи, ми зустрічалися із ним у грудні 2005 року і про дещо із ним домовились. А також Альона, наша перекладачка багато контактувала із ним. Але цієї пятниці він став людиною із багатьма масками.

Ми саме хотіли завантажувати другий автобус матеріалами для ромів, як він раптом вибухнув і заборонив нам, дати частину цього ромам. Це вже його матеріали, а не наші! З цього моменту все пішло правильно. Ми вже більше не могли із цим миритися. Половина нашої команди стала перд цим паном і сказала йому на швейцарському варіанті німецької мови свою думку! Перекладала лише Альона, а в той момент вона допомагала другій групі, яка мала заповнити накладні разом із жінкою від Управління соцзахисту. Нарешті крики почалися на 2-3 мовах. Українці вагалися. Енді Валдмайєр спробував, досить спокійно та холоднокровно, пояснити дамі, що ми прийшли в Україну добровільно і не за винагороду, всі взяли відпустку, щоб допомогти. Марна спроба. Це не вкладалося в голові. Поряд Рене Бадерчер кричить в телефон: Я хочу поговорити із губернатором! І я хочу бачити тут телебачення!

Коротко і ясно: якимось чином ми схопили декілька мішків із одягом і без коментарів віднесли в автобус. Це допомогло. Всі швейцарці взялися до справи і не звертаючи уваги на сварливих службовців передавали матеріали дальше. Закрили двері автобусів і готові їхати. Решта матеріалів була розміщена у автомобілях.

Начальник управління соцзахисту якимось чином відійшов; він раптово зник. Дама із управління сідає спереду у перший автобус. Інший працівник управління сідає у інший автобус. А що зараз? Швидкий розподіл наших автомобілів і вказівка по одному чоловіку в автобус. Фактично ми могли їхати. Було домовлено, що спочатку ми всі разом заїдемо до ромів, потім у Мукачево, де наші шляхи розходяться. Ганс-Петер, Чарлі, Арно та я проїхали відстань у 150 км. Ми виїхали із міста і вже на першій заправній станції Були зупинені. Але не заради заправки, а тому що дамі із управління соцзахисту здалося, вона повинна нам також заборонити поїхати до ромів. Я не памятаю точно, як я себе почувала, я була оточена майже 25 людьми, знята на камеру і сфотографована. Але це все не із чистої любязності. А тому що вони нас довели. Отже ми, 2 автобуси, 4 легкові автомобілі стояли тут і змушені були знову вести дискусію.

Ганс-Петер пояснив їй в x-раз, що ми віднесемо ромам одяг та взуття.

Ми поїхали дальше. Приблизно через 500 метрів автобус позаду нас зупинився. Також і легкові автомобілі. Ми подумали, можливо трапилась аварія чи щось подібне. Але ні, наш український водій зорієнтував нас те, що йому щойно позвонили, він повинен повернутися і поліція повідомлена. Начальник управління соцзахисту подав заяву щодо викрадення. Я зовсім не була здивована цією новиною. Отже, розвертатися і назад. Коли ми підїхали, дами вже не було. Вона побігла через дорогу, де на неї вже чекав автомобіль. Енді сфотографував це.

Комічно стояв наш маленький конвой прямо перед дільницею міліції, але ніхто нами не цікавився. Отже ми могли їхати далі. Декілька хвилин потому ми дійсно прибули у ромське село. Спочатку ми знайшли голову сільської ради, для того щоб вона нас супроводжувала із-за паперів, які повинні були бути заповнені і підписані отримувачем. Вона була дуже милою і одразу ж пішла із нами.

 

     

 

 

Фото: Це не регбі, а розподіл матеріалів. Альона намагається звернути їх увагу. (справа)

 

У нас є ще багато різних і вражаючих фотографій. Але звісно ми не можемо їх всіх тут показати.

Після візиту ромів ми відправилися у 8 різних інтернатів. Підводячи підсумки, можна сказати, що жоден із цих інтернатів (крім одного), куди ми подарували ці матеріали, дійсно не потребував їх. На жаль. Українська бюрократія діяла якимось чином тактичним способом. Але всупереч будь-якій логіці. Психоневрологічний інтернат у Перечині, в якому ми були в перший день, міг мати велику потребу в брюках, сорочках, пальтах. Але це було єдине місце, яке було вказано в наших дарчих листах. І є ще багато таких місць. Любі українці, ми знайдемо їх.

Біля 2.00 ранку ми (остання група) повернулися назад у готель. Це було щось!  

Субота

Було вирішено, що ми знову приїдемо. Біля 10.00 години ми оплатили проживання. Поїхали ще щось купити і попрощалися із Рене, Альоною та Сергієм.

До наступного разу! Dasswidanja (До побачення)!

Ви на сторінці 4

Протягом цього тижня трапилось і багато іншого. Вище наведений щоденник" повинен лише показати, як складно все складалося. Тоді, на початку все було ясно. Було домовлено, що автомобілі (вантажні та санітарні) можна буде розмістити прямо на складі Томаша Васильовича (Медицина катастроф). На наступний день представник митниці прийде у цей склад. Навіть у думках ми не уявляли собі, що трапиться. За таких обставин ми ніколи б не взяли із собою добровільних помічників та помічниць.

Нижче наведені окремі деталі, які можуть або розвеселити або наштовхнути на роздуми.

 

Шпіонаж:

Про це ми знаємо із телебачення. Детективи, які ховаються за газетою або в кущах. Вони носять чорні окуляри, шкіряні пальта. В Україні вони сидять за кермом джипа із затонованими вікнами і чекають на паркування. Їх не можна спровокувати, навіть якщо намалювати сердечко на брудному вікні. Але деякі із наших людей возилися із таким. Особливо Урс Генгі. Він дійсно відчував, що його переслідують. А також Кароліне та Штефан. Одної ночі їх бомбардували телефонними звінками в кімнату. Вони чули російські голоса в коридорі та під балконом.

Вчора мені розповів Мартін Фелманн, один із наших водіїв (в середу він із Свеном Бесеком та іншими двома учасниками поїхав назад до Швейцарії, бо там на нього чекали важливі зустрічі), що коли вони біля 2.00 години ранку покидали Ужгород, їх зупинила міліція. Міліціонери знали, в якому готелі вони проживали. А в цьому місті є багато готелів.

Отже таким чином ми та наша діяльність постійно перевірялась. Але якої мети вони хотіли досягти цим? Залякати нас чи що?

 

Митниця (слова Ганс-Петера Відмера)

Перетинання кордону, який представляє сучасну країну.

Якщо їдеш через Європу аж до самого кінця Угорщини, то відчуваєш, що все йде досить швидкоМайже всюди автомагістральЯкщоб ми у Будапешті не загубилисябуло б ще краще.

На швидкому автомобілі із Сафенвіла до українського кордону можна добратися за 12 годин.

Потім митницяЦе тема, яка є ганьбливою у сьогоднішні часи. Міст, на якому зліва і справа є виступ і де стоять вантажні автомобілі.

Автомобілі стоять там у кілометрових чергах.  Не дивно, що потрібно чекати 8 - 12  годин на кордоніТобто приїжджаєш на кордон у зачарований час і чекаєш там стільки, скільки потрібно, щоб проїхати 1400 кмЗвичайно, потім у Німеччині потрібно їхати 200 км/год., де дозволяєтьсяа в Угорщині їхати за тими, які нас переганяють на автомагістралі із 160 км/год.

На кордоні Загонь-Чоп (Угорщина / Україна) не дивуєшся наявності моста для такої кількості автомобілів, які повинні їздити туди сюди. Дивує те, що там не так давно побудований новий широкий міст, або що для одного напряму використовується і другий і старий міст. Але вже багато років все виглядає однаково. Нічого не міняється, не модернізується, деякі сфери гірші, ніж у радянські часи, тобто впізнаєш, що раніше Москва думала за Україну, а Київ сьогодні ще не має достатнього досвіду, щоб могти про все думати. Окремі області все ще підпираються Києвом. Акцептується кожна ситуація і не заперечується, що промисловість повільно прийде в Україну і всі хочуть ввозити та вивозити товари. Азе із таким перетином кордону можна тільки похитати головою і спитати себе, в якому столітті власне кажучи це відбуваєтьсяІ коли йдеш до ромів і бачиш коней із повозками (що може бути також романтичним) звісно розумієш, що українці сьогодні думають, ми ж сучасні, у нас навіть є міст для вантажних та легкових автомобілів. (Але якщо потім довго чекаєш, і дивишся вниз на річку, то бачиш багато сміття і у кожного туриста пропадає бажання. Краще втекти звідси.) 

Ми радимо Україні зробити все для того, щоб на 2/3 пришвидшити перетинання кордону, тому що якщо житель Європи захоче приїхати сюди як турист або підприємець, то із таким перетином кордону йому може одразу урватися терпецьІ багато хто каже; Ніколи більше в Україну" бо в першу чергу тому, що вже на кордоні ця перша радість пропадає.

Потім звертаєш ще увагу на митників, як затишно вони туди сюди бігають і з радістю дивляться на довгі черги. Потім наступає перезмінка. О, це не повезло! Кожен перевіряється та повільно, поки не наступить перезмінка, потім довга перерва, перш ніж все продовжиться. Але будь-ласка не висувати претензій, інакше митник почекає ще 15 хвилин, поки почне. Поскаржишся голосніше, ще 30 хвилин! Якимось чином все відбувається дійсно по-дурному.

Якщо потрібно сплачувати мито і виникає потреба зайти всередину в митницю, то можна побачити в чому справа.

Великий кабінет; багато фігур у красивій формі сидять навкругиn. Всі із краватками, tip top. Перший грає в карти на компютері, другий читає газету, третій спить, четвертий грає в іншу ігру, потім один, який щось робить, а наступний теж читає газету. Така ситуація майже у всіх установахЯкщо хочеш сфотографувати, не можна: фотоапарат одразу ж заберуть. Отже ми зсередини спостерігали за митницею в Чопі і Ужгороді довго і недобровільно, тільки заради бюрократії.

 

Особисті враження з нашого боку наступні: дійсно, зарплати тут невисокі, Але ці люди не заслужили цієї зарплатиЯкщо б вони числилися у наших списках, ми платили б їм ще менше, тому що вони соні, тобто їм платять за спання, ігри, газети або просто ні за що.

І ще : подумайте, що ця бюрократія, яка є сьогодні, не повинна входити в ЄС, тому що спочатку установи повинні самі реформувати їх власну країну. Але це буде ще довго тривати, поки вірус бюрократії не буде знищеноІ так як ми знаємо Україну до сьогодні, можна сказати, що вони вперті і своєнравні, потрібно навіть боятися, що також ЄС повинен буде пристосуватися до України. Тобто виникне небезпека збільшення бюрократії.

Вітання

Ганс-Петер Відмер

Фотографування на кордоні:

Ганс-Петер вже розказав про це. Бюдь-ласка, не робіть цього. Трапилось наступне:

Ми (Ганс-Петер та я ) чекали за митницею вантажівку із нашими матеріалами. Отже ми були вже на українській стороні, вже не в митній зоні. Ганс-Петер бере фотоаппарат і хоче зробити фото цієї вантажівки, як вона виїжджає. Ok. Отже він бере фотоапарат і ставить його на кермо! В той момент я бачу, як два митники починають рухатися. І саме у нашому напрямі. Як вони побачили маленький фотоапарат, сьогодні я цього не розумію, ми знаходилися на відстані 30 метрів. Отже вони стали перед віконом Ганс-Петера і почали вимагати фотоапарат. Проте мій чоловік не випускав його із рук, а навпаки спокійно зробив майже 45 знімків. Але тільки за другим разом митник зрозумів, що там не було жодного фото із митниці! Це розлютило його ще більше і покидав він нас із такими словами: Наступного разу я все-таки заберу в тебе фотоапарат!

Наступного дня, під час розвантаження, до мене підійшов Ремо із своїм фотоаппаратом (не цифровим). Я попросив його, бути обережним, тут на митниці дуже своєрідні правила. Пройшло 5 хвилин як я побачив, що він підходить до мене у супроводі митників. Відкрий фотоаппарат, - сказав митник йому. Інший митник вказав на плівку і наказав вийняти її. Ремо вийняв її і митник розірвав її. Ремо, але тим не менше я не скажу, яким чином тобі вдалося зробити ці фотографії на митниціich! Інакше наступного разу це вже не вдастся.

Отже обережно із фотоапаратами на українській митниці. Я не знаю, чому потрібно робити такий театр, але можливо у них є що приховувати.

Отже можна розказати ще один анекдот. Цікавим буде також і відео, яке зняв Джіммі. У нього теж були проблеми із камерою, тому що певні люди не хотіли, щоб їх знімали. Але він захищав себе і камеру суверенно.

Нижче наведені особисті враження начих учасників конвою Україна-Швейцарія.

 

E-mail від Лукаса Гретера (він брав участь у поїздці):

Привіт Ганс-Петер,

Що стосується звіта, то я візьмуся за роботу.

- В будь-якому разі я б поїхав ще раз в Україну!

Досвід, який я там отримав, величезний! Я хочу подякувати вам за те, що зміг взяти участь у цій поїздці. Особливо мене вразила ваша стійкість і люди можуть отримати те, що їи найбільше потрібно!

Велике спасибі!

Вітання Лукас

 

Dies war Teil  7

Teil 1

Teil 2

Teil 3

Teil 4

Teil 5

Teil 6

Teil 7

Teil 8

 

Home       Kontakt       Impressum       Sitemap       News       Sprachen